Того ранку в небі творилось справжнє безумство. Сотні, ні, тисячі ворон кружляли в небі у якомусь несамовитому колі. Софія вибігла у двір і, завмерши, дивилася вгору. Зловісне каркання моторошним відлунням закрадалося в душу й осідало неспокоєм. Неспроста ці хижі птахи злетілися сюди. Ой, не до добра…

По обіді вони зі Степаном мають зустрітися на їхньому місці. Нарешті вона зможе спокійно вийти з дому й піти до коханого! А він чекатиме на неї там, під ліхтарем, як завше…

День тягнувся нескінченно довго. Увесь час Софія стривожено позиркувала на годинник і, ледь дочекавшись полудня, почала збиратися. Треба поспішати. Треба поспішати до Нього!

Швидко діставшись вулички, вона сповільнила ходу й прислухалась до шурхання опалого листя під ногами. Як славно воно шелестить — наче вишіптує свої секрети. Усе ж чудова пора — осінь. І хоча Софія більше любила весну, утім, обожнювала прохолодні осінні ранки, в мороці яких чується дзвін костелів і соборів; затишком огортали душу дивовижні теплі вечори, коли янтарно-гранатове й сліпучо-жовте вбрання на деревах перетворювалось на ледь золотаву, мерехтливу у вечорових сутінках романтично-меланхолійну казку…

Ось і їхнє місце. Коханого ще немає… Але невдовзі він прийде. Вона чекатиме на нього тут, під ліхтарем, де він завше чекав на неї. Софія стояла, аж доки не почало смеркати, проте коханого все не було. Де ж він?

А котра зараз година? Хто би їй сказав, котра зараз година? Он іде якийсь пан. Софія хутко підбігла до нього:

— Прошу, пане, скажіть, котра зараз година?

Чоловік вийняв із кишені годинник і, зморщивши лоба, придивився.

— За десять вісімнадцята, — мовив він, заховав годинник і пішов собі далі.

Господи, де ж коханий? Чому його так довго немає? Він мав би бути тут майже годину тому! Невдовзі й ліхтар запалили, все довкола огорнулось теплим сяйвом.

Софія металась вуличкою й увесь час озиралася, шукаючи очима рідну постать. Де ж він? Невже з ним щось трапилось? Невже… Та ні. З ним усе в порядку. Котра ж година? Котра година?! Вона конче мусить знати, котра зараз година! А коханий невдовзі прийде. Він обов’язково прийде.

Дівчина знову побрела до ліхтаря, шурхаючи опалим листям, як раптом під ногами помітила власну тінь. Але ж… ліхтар попереду! Звідки узялася тінь? Вона підвела голову в небо й аж примружилась від місячного сяйва. Такого місяця вона ще не бачила у своєму житті. Який він величезний і сліпучий! А зорі! Вони так яскраво палахкотять! Це просто якесь диво!

Дійшовши до їхнього місця, продовжила чекати, лиш тепер її стривожене серце вже не знаходило причин для заспокоєння. З коханим щось трапилось… Господи, що ж їй робити тепер? Ураз пригадалась учорашня батькова мова за обідом про якісь страйки, що останнім часом почалися в місті. Невже Степан… Усередині похолонуло: він запросто міг бути серед страйкарів, бо першим піде домагатися тієї справедливості й правди для людей! Такий уже він бунтар. О-о-о, як же тривожно на душі!

Потрібно дістатись до центру міста, може, щось з’ясується! Дарма, що в місті неспокійно, що ходити самій небезпечно. Байдуже, що їй узагалі заборонено виходити з дому! Вона мусить знайти коханого! Дорогою пригадувала їхні останні зустрічі. Степан був такий задумливий і смутний. Щось ніби картало його. А от що, він їй не зізнавався. Та зараз вона, здається, збагнула, що він мав на думці…

У тяжких роздумах Софія спішно йшла порожньою вулицею. Ближче до центру з’явились перехожі, і дівчина пильно вдивлялась у їхні постаті, освітлені тьмяним сяйвом запалених ліхтарів упереміж із місячним, котре додавало місту якоїсь химерної таємничості. Обличчя перехожих видавались їй якимись сіро-синіми, мов неживими. Та головне — коханого серед них не було. Де ж він? Господи, де коханий? Що з ним?!

Центральні вулиці теж були майже порожніми. Дивно. Щось не те із цим містом, щось не те! — крутилось у голові. Тут завжди так людно — чи то ранок, чи пізній вечір.

Раптом з боку вулиці, у тіні дерева, вона помітила чиюсь високу темну постать. Кого вона нагадує їй? Неначе як пані, котру вона стрічала колись весною… Так, це точно вона, — з темряви поволі проявлялись обриси крислатого капелюха, довгого плаща. Усередині похолонуло. Заплющила очі, притиснула до грудей руки — геть, геть з моїх очей, чи пак думок! Різко розплющила очі, глянула пильно в темряву — порожньо. Зітхнула з полегшенням… Господи, аби знайти Його, лиш би побачити, лиш би все було добре! Лиш би з Ним все було добре, Господи!

Софія рушила далі й раптом здумала про пив’ярню, яку згадував у розмовах Степан. Вони з другом Яковом там часто зустрічалися. Може, він там?

Швидко віднайшла пив’ярню. Зупинилась коло вікна, придивилась. Як же вона туди зайде? Там самі чоловіки. О… Щось ворухнулось тривожне в серці, та дівчина миттю відігнала те сум’яття: вона мусить знайти коханого!

Рішуче шарпнула двері й зайшла всередину. Закашлялась — сивий ядучий дим вдарив у ніздрі. Крізь туманну поволоку роздивлялась чоловіків, котрі сиділи за столиками з гальбами в руках. Ні Якова, ні коханого серед них не було. Звісно, чому би йому тут сидіти, в той час коли вона на нього чекає. Він би так не зміг…

Підійшла до шинкаря — опасистого коцюрбатого чоловічка років під п’ятдесят, котрий саме обтирав із лисини піт.

— Пане, прошу, ви, часом, не знаєте Степана Савицького? — спитала, перегукуючи гамір.

— Та чом не знаю — знаю! — спрожочу мовив шинкар, засунувши в кишеню засмальцьованого фартуха брудну хустинку. — Хто не знає Степана Савицького? Писака ще той! Вічно з тим чорнилом носиться як дурень зі ступою!

— Він був тут сьогодні?

Шинкар замисливсь на хвильку, почухавши широкого носа.

— Так, був!

— Точно був? — перепитала.

— Та, їй-бо, був! — витріщив і без того банькаті очі той.

— А коли? Давно?

— А чого ви, панночко, ним цікавитесь? — пильно глянув їй у вічі. — Нашо він вам здавсь?

— Я… — запнулась Софія. — Мені він дуже потрібний. Ми мали зустрітися, але він не прийшов. Я хвилююся — може, з ним щось сталось?

— Та шо з ним могло статись! Холера його не вхопить! Він не так давно тут був. Забувсь, мабуть, за ту здибанку, — розсміявся товстун.

— Вибачте, — знічено мовила вона й, розвернувшись, хутко попрямувала до дверей.

— Гей, панночко! — почула за спиною неприємний голос. — Ти шо тут забулась? Заблукала, либонь?

Озирнулась і просто перед собою побачила якогось замурзаного нездалого чоловіка років під тридцять у брудному одязі. Щось дике було в його погляді…

— Випий зі мною! — протягнув їй гальбу й тріпнув брудними патлами.

— Я вже йду, вибачте, — потупила погляд у підлогу й рушила до виходу.

— Гей, ти шо! Куди пішла? Чекай! — схопив її за рукав. — Випий зі мною, якшо вже прийшла!

— Остапе, облиш панянку! Дивись, перелякана яка! — гукнув йому шинкар.

— Не твоє діло! — огризнувся той. — Випий, кажу тобі! — всучив їй в руки холодну гальбу.

Як же тут огидно… Софія глянула на чоловіка й, ледь стримуючи відразу, пригубила гальбу. Яке ж воно гірке…

— Пий-пий! О, файно є! — задоволено зареготав чоловік, поглядом шукаючи підтримки в присутніх тут завсідників. — Все пий!

— Я не можу… я взагалі не п’ю… — ледве втримуючи гальбу тремтячими руками, видихнула.

— Облиш панянку! — знов гримнув шинкар.

— Кажу тобі, не твоє діло! — вирячивши банькаті очі, просичав йому чоловік і задоволено глянув на Софію. — Дивись: їй подобається! Вона вип’є все. А ні — то пошкодує!

— Як то — не моє діло? — заперечив господар. — Розводиш мені тут галабурду! Шо ти причепивсь до неї, то ж не стирка якась — порядна панянка! Шо, не бач?

— Порядні панянки тут не швендяють! — аргументував той. — Ну, шо пампулі свої надула? Пий давай!

Софія закам’яніло стояла, вгамовуючи тремтіння, як раптом хвиля гніву захлеснула все її єство. Вона мусить шукати коханого, а якийсь смердючий покидьок її тут затримує! Яке він має право?! Різко кинула гальбу на підлогу й метнулась до виходу. Рвучко розчинила двері й вибігла на вулицю.