Изменить стиль страницы
  • — То ми до коханого йдемо? — усе ж перепитала.

    — Так, звісно. Він чекає тебе!

    То була весна, вона це точно знала. Але водночас мала гостре відчуття осені. Пані вела її вулицею — довгою і незнайомою, а Софія захоплено роззиралась довкола. Які цікаві — ніби голі — дерева височіють уздовж вимощеної бруківкою дороги… А що то за дивні квіти? Такі дивні бліді квіти звисають із гілля дерев… Десь вона вже бачила їх, але де?.. А… хіба ж тепер насправді не осінь? Ґм… Так, точно осінь! Звідки ці квіти на деревах, якщо зараз має опадати листя?

    Ураз під ногами зашурхало сухе листя. Вона навіть відчула його запах.

    — Ти все зіпсувала! — прошипіла пані й озирнулась.

    Софія глянула на неї й обімліла: перед нею стояла старезна бабця в поношеному вицвілому одязі, обвислому крислатому капелюшку й розгнівано свердлила її витрішкуватими, чорними, як вуглини, очима.

    — Ти все зіпсувала! Що ти собі думаєш? — скрипучим голосом пошамкала вона. — Яка ще осінь? Не осінь зараз!

    «Осінь, осінь зараз!» — запротестувала в думках Софія, дивлячись на зморщене обличчя, яке ще хвилину тому було таким гладеньким і красивим. Тієї ж миті почало смеркати, небо затягували брудно-сиві клапті хмар. Бліді квіти на деревах просто на очах стали морщитися, скручуватися, аж поки не стали сухими і мертвими. Десь неподалік почулось зловісне каркання…

    — Ходімо швидше! Треба встигнути! — просичала стара.

    Софія відчула її кістляву шершаву руку й запручалася:

    — Ні! Я не хочу! Не піду з тобою!

    — Ходімо! — тягла за собою.

    — Кохана! — почула вона за спиною рідний голос. — Кохана, де ти?

    — Я тут! Тут! — закричала, але голосу свого чомусь не почула.

    Де ж він? Де Степан? Озирнулася, утім, вуличка була порожня.

    — Де ти, коханий? — закричала щосили, проте знову ця дивна, моторошна тиша…

    Чому, чому він не чує її?!!

    — Коханий мій, коханий, я тут!!! — закричала й раптом провалилася в пітьму.

    Розплющила очі й помітила крихту світла, що наближалась до неї в темряві, а поряд — високу постать. Чия вона? Чия ця постать? Обіпершись безсилими руками, підвелася. Та це ж коханий!!! Усередині все затріпотіло.

    — Коханий, я тут!!! — закричала вона, та замість крику — слабкий шепіт.

    Чому, чому вона не може закричати щосили? Це ж так просто! Втім, він зараз прийде до неї! Він знає, що вона на нього чекає! Треба лиш піднятись і піти йому назустріч. Так!

    Обіперлась об стіну й, зібравши докупи рештки сил, що ще лишились у змученому тілі, встала.

    — Я йду! Я йду до тебе, мій коханий Степане! — мовила вона. — Ти мене не чуєш, але знай: я йду до тебе!

    — Кохана!!!

    І вона пішла. Пішла! Але… що ж це знов за дивні кроки за спиною? Хтось знову йде за нею, шурхаючи сухим листям. Хто це? Озирнулась. Нікого — лиш темінь. Глянула вперед — крихта світла все наближалась. Тепер вона вже чітко бачила постать — коханий був зовсім близько! О! Яке щастя! Коханий мій… мій любий… Нарешті ти прийшов! Я так на тебе чекала! Та нащо мені ця холодна стіна! Я й без неї можу йти! Відсахнулась, пішла убік, і…

    — Ні, кохана, ні!!!

    Що це? Це не листя… Не листя! А що ж? Вода?..

    — Кохана!!!..

    Степан увійшов у підвал і роззирнувся. Як же тут темно, от дідько! Поки не було Якова зі світлом, роздивлявся біля входу. Підвал невеличкий, а в стіні — й справді, чорна діра. Зазирнув — та там лиш густа пітьма, і трохи далі чувся шум води. Так… Там текла річка. Це ж треба… Господи, і кохана його зараз там! Що з нею? Блукає в темряві… Хоч би була жива! А він уже її знайде, і тоді все буде добре. Так! Все обов’язково буде добре!

    Та де ж той Яків?! Розізлився й повернувся до виходу.

    — Ну, нарешті! Тебе би за смертю посилати! — вихопив з його рук лямпу й кинувся всередину.

    — Я з тобою, друже! — Яків помчав за ним.

    Друзі перелізли з підвалу в вузький прохід і, пробравшись навприсядки, за якийсь час опинились у широкому темному тунелі, посеред якого бурлила річка. Мовчки переглянулись.

    — Вперед! — рішуче мовив Степан і, підійнявши над головою лямпу, почав іти вздовж тунелю. — От, дідько! — схаменувся враз. — Якове, повернись, візьми ще одну лямпу і йди в інший бік, інакше довго будемо шукати! Може, вона в інший бік пішла! Уявляєш, у якому вона зараз стані? Тут кожна хвилина дорога!

    — Так, — погодився друг і повернувся, поки ще було видно вихід.

    — Підеш у той бік! — гукнув йому вслід Степан.

    — Еге ж!

    А сам пішов далі. Річка бурлила, мов якийсь гірський водоспад. Йшов і в думках уявляв кохану. Де вона зараз? Може, забилась клубочком у якийсь закуток і сидить, чекає на нього… Але два тижні! Два тижні — це надто тривалий строк… Хоч би все було добре з нею! Хоч би все було добре!

    — Кохана!!! — крикнув він щосили.

    — Ко-ха-на… — глухим відлунням озвався тунель.

    Хтозна, як далеко вона зайшла! Господи, тут же так небезпечно! Один необережний крок — і можна опинитися в цій вируючій лавині! У грудях похолонуло… Тільки б вона була жива. Тільки б жива!!!

    — Кохана! — знову крикнув він. — Де ти?

    Вона десь поряд. Серцем відчував: вона поряд! Підійняв вище лямпу, щоб не заважала, і кинувся швидше вперед. Що це там? Кохана? Так!!!

    — Кохана!!! — крикнув радісно.

    Метрів зо тридцять лишилось до неї! Дякую тобі, Господи, дякую! Вона вже підвелася і йде йому назустріч! О, яке щастя!

    — Кохана!!!

    Та куди ж вона…

    — Ні, кохана, ні!!! — заволав, мов зранений звір.

    Ще мить — і річка вже її забрала.

    — Кохана!!! — жбурнув лямпу й кинувся слідом за нею в бурхливий потік.

    — Я врятую тебе, кохана! Тримайся!!! — кричав, змагаючись зі стихією.

    Яка ж швидка ця річка! Течія несла його, не дозволяючи боротися з собою. Куди вона понесе їх? Утім, байдуже, аби тільки руку її взяти. Тільки б руку її…

    …А коло входу в тунель стояв приголомшений Яків зі ще однією лямпою, хрестився тремтячою рукою і примовляв: «Господи, врятуй їх! Урятуй їхні душі, Господи!»…

    Розділ II

    Львів. 2010 рік

    Вона лежала на верхній полиці плацкарту й дивилася на схід сонця, що визирнуло з-за обрію, потопаючи в яскравій весняній зелені. Сліпучі промені ніжно залоскотали обличчя, і Любка примружилась, всміхаючись сонцю, проте фіранку не заслонила: вона так скучила за ним! Скучила за його ніжністю й теплом. Вона обожнювала весну. Весна — це ж так чудесно! Все навкруги пробуджується, квітне, співає й радіє…

    Однак ця весна була особливою. Якось уночі жінка прокинулась із твердим переконанням: її життя потребує змін. Яких саме, вона ще достеменно не знає, але відчуває, що в цьому світі, тут, де вона тепер, їй чогось не вистачає. Чогось вельми важливого. Щось надломилось у її свідомості тієї ночі; вона так і не заснула, а вже наступного ранку, розрівнявши плечі й набравши повні груди свіжого, сповненого духмяних пахощів весняного повітря, наважилась на зміни.

    Перший крок — лишити рідну домівку. Жінка дуже любила її, проте мусила це зробити. Мусила, бо саме з цього витікали обставини, що не дозволяли рухатися вперед. Скільки себе пам’ятає, жили вони вдвох із бабусею. Щоденна робота у школі ніби й подобалась: усе ж педагогічна нива була її покликанням, але морального задоволення вона не отримувала. Майже щовечора зустрічалася з чоловіком на ім’я Василь. Він не був межею її мрій. Вона зустрічалася з ним… А чому, власне, вона з ним зустрічалась? Мабуть, звичка… Та й бабуся переконувала: славна партія! А вік уже в Любки, виявляється, такий, що давно час обзавестися сім’єю, діточками. Так, може, двадцять сім років — вік більш ніж благодатний для створення родини, проте… Ні. Не тепер. І не з ним.

    Дізнавшись про рішення Любки, бабуся засмутилася: хто ж тепер допомагатиме їй по господарству, хто розрадить у скрутну хвилину? Але, поміркувавши, усе ж благословила в добру путь.