Я притиснулася до заглибини в землі, куди потроху всотувалася вода, щойно хвилі відступили з відпливом.
– Серйозно, Брі, я вже не раз удень пересиджував тут. Я розповідав Райлі про цю печеру – про те, що тут здебільшого повно води, і він сказав, що кращого місця не знайти, якщо хочеш утекти на якийсь час із божевільні. Поглянь на мене – ніде немає опіків.
Я завагалася, не в змозі не думати про те, наскільки його стосунки з Райлі відрізнялися від моїх. Брови Дієго злетіли вгору, він чекав на відповідь.
– Немає, – нарешті вичавила я. – Але…
– Дивись, – вигукнув він нетерпляче. Він прудко підповз до виходу й вистромив назовні руку по саме плече. – Нічого не сталося!
Я коротко кивнула.
– Розслабся! Дивись, я ще й не так можу! – з цими словами він витнув із печери голову й почав дертися нагору.
– Дієго, не треба!
Та він уже зник із поля зору.
– Дієго, я не хвилююся, правда! Спускайся!
Він сміявся – звук долинав іздалеку, наче він уже встиг відповзти на кілька кроків. Мені хотілося побігти за ним, ухопити його за ногу й затягнути назад у печеру, але від переживань я не могла й поворухнутися. Це ж безглуздо – ризикувати життям для того, щоб урятувати незнайомця! Але в мене ще не було друга, ближчого за Райлі. Якщо зараз усе обірветься, навіть після цієї однієї-єдиної ночі важко буде повернутися до попереднього життя – коли нема з ким перемовитися й словом.
– No estoy quemando,[2] – гукнув він униз до мене, піддражнюючи. – Стривай… Що це?… А-а-ах!..
– Дієго!
Одним стрибком я перетнула печеру й вистромила голову в прохід. Обличчя Дієго вигулькнуло за кілька дюймів[3] від мого.
– Гав!
Я смикнулася від нього – інстинктивно, за старою звичкою.
– Дуже смішно, – сухо зронила я, відсуваючись, аби він міг спуститися назад у печеру.
– Розпружся, дівчино. Я все перевірив. Непряме сонячне проміння нам не шкодить.
– Ти хочеш сказати, що я можу сховатися в тіні гарного розлогого дерева – і все буде гаразд?
Він якусь хвилю повагався, наче вирішуючи, чи варто звірятися мені, а тоді тихо промовив:
– Одного разу я так і вчинив.
Я витріщилася на нього, чекаючи, коли він нарешті вишкіриться. Адже то був жарт!
Проте Дієго лишався серйозний.
– Райлі казав… – почала була я, але не договорила.
– Знаю, що казав Райлі, – кивнув Дієго. – Може, він просто знає не так багато, як вдає.
– Але ж Шеллі та Стів! Даґ і Адам! І той рудочубий хлопчисько… Всі вони… Вони померли, тому що вчасно не повернулися додому! Райлі бачив попіл…
Брови Дієго сердито зійшлися на переніссі.
– Всі знають, – провадила я, – що в старі часи вурдалаки змушені були вдень лежати в домовинах, щоб не потрапити під сонячне проміння. Це ж усім відомо, Дієго!
– Еге ж. Та к розповідається в усіх переказах.
– Та й який сенс Райлі замикати нас у світлонепроникному підвалі – в цій колективній труні – на цілісінькі дні? Ми тільки те й робимо, що все ламаємо, і йому доводиться розбороняти бійки, і в хаті стоїть постійний розгардіяш. Не кажи, що Райлі отримує від цього задоволення.
Щось у моїх словах здивувало Дієго. На якусь секунду він застиг із роззявленим ротом, а тоді стулив вуста.
– Що таке?
– Це всім відомо, – повторив він. – А що вампіри роблять цілі дні у домовинах?
– Ну… начебто сплять. Але гадаю, вони просто лежать собі там, адже ми не… Ну гаразд, тут перекази помиляються.
– Ні, за легендами вони не сплять – вони лежать цілком без тями. Не здатні прокинутися. І людина просто може підійти й проштрикнути кілком. І ось тобі ще: кілок. Як гадаєш, яка людина змогла би проштрикнути шкіру вампіра шматком дерева?
Я знизала плечима.
– Якось над цим я не замислювалася. Ну, гадаю, це не просто шматок дерева. Може, загострена паля з… Не знаю. Може, вона якась чарівна абощо.
Дієго фиркнув.
– Я тебе прошу!
– Ну, не знаю. Я б, звісно, не лежала собі спокійненько, якби до мене бігла людина з загостреною мітлою…
Дієго, з обличчя якого й досі не сходив глузливий вираз, ніби чари для вурдалака – ніщо, звівся навколішки й почав колупати вапнякову стіну печери в себе над головою. У волосся йому падали крихітні камінчики, але він не звертав уваги.
– Що це ти робиш?
– Ставлю експеримент.
Він шкрябав вапняк обома руками, доки не зміг випростатися, але й тут не зупинився.
– Дієго, докопаєшся до поверхні – згориш. Припини!
– Я не збираюся… О, знайшов.
Зачувся гучний тріск, але світло в печеру так і не просочилося. Дієго спустився назад (його обличчя знову опинилося на рівні мого), тримаючи в руці шматок кореня – білого й засохлого, вкритого багнюкою. Місце залому було нерівним і гострим. Дієго кинув корінь мені.
– Давай, проштрикни мене.
Я перекинула корінь йому.
– Відчепися.
– Я серйозно. Ти ж знаєш, що не завдаси мені ушкоджень, – він жбурнув мені корінь, проте я, замість зловити, відбила його.
Дієго на льоту впіймав шматок деревини і простогнав:
– Яка ти… забобонна!
– Я – вампір. Якщо вже це не доводить, що марновірні люди мають рацію, не знаю, як іще тебе переконати…
– Гаразд, сам зроблю.
Він драматичним жестом відставив руку, наче в ній був не корінь, а меч, і ним Дієго збирався прохромити собі нутро.
– Припини, – збентежено мовила я. – Це безглуздо.
– От і я про те. Нічого не буде.
Він тицьнув себе гострим коренем у груди – туди, де мало би битися серце, – з такою силою, що міг би простромити гранітну плиту. Я застигла, не в змозі придушити паніку, аж поки Дієго не розсміявся.
– Побачила б ти своє обличчя, Брі!
Він розтиснув пальці, крізь які посипалися тріски, – на землю падали скіпочки, які колись були коренем. Дієго обтрусив сорочку – це не надто допомогло, адже вона була мокра від плавання й брудна після копання вапняку. Наступного разу, щойно випаде шанс, треба накрасти побільше одягу.
– Може, це спрацьовує, тільки коли проштрикує людина.
– Адже людиною ти відчувала, що володієш чарами…
– Не знаю, Дієго, – виснажено буркнула я. – Не я вигадала усі ті легенди.
Він кивнув, зненацька посерйознішавши.
– А що як так воно і є? Як легенди – то чиста вигадка?
– Яка різниця? – зітхнула я.
– Не певен. Але якщо ми збираємося докопатися до причини, чому ми тут, чому Райлі приводить нас до неї, чому вона створює більше й більше таких як ми, то маємо спробувати зрозуміти якнайбільше, – нахмурився Дієго – тепер на його обличчі не лишилося й сліду веселощів.
А я просто витріщалася на нього. Відповідей на його питання у мене не було.
– Знаєш, а це допомагає, – вираз його обличчя пом’якшав, – коли ми все отак обговорюємо. Допомагає мені зосередитися.
– Мені теж, – згодилась я. – Не уявляю, як це мені самій таке ніколи не спадало на думку. Все ж так очевидно! А коли з кимось поспілкуватися… Не знаю. Так легше сфокусуватись і не з’їжджати на інші роздуми.
– Отож-бо й воно, – усміхнувся до мене Дієго. – Класно, що сьогодні нас відправили полювати разом.
– Не перехвали мене.
– Що таке? Невже ти не хочеш бути моїм НДН? – голос його підвищився на октаву, а очі широко розплющилися. – Найкращим другом назавжди?
Побачивши мій розгублений вираз обличчя, він розреготався.
Я закотила очі, не певна, глузує він із підліткової манії першого-ліпшого приятеля записувати в НДН – чи з мене.
– Та ну, Брі! Будеш моїм другом? Я не шуткую! – він досі дражнився, але усмішка на його обличчі була широка і… багатообіцяльна. Він простягнув мені руку.
Цього разу я дала Дієго п’ять по-справжньому, не усвідомлюючи, – поки він не схопив мене за руку й не стиснув її, – що насправді він мав на увазі дещо інше.
Як дивно торкатися іншої людини після того, як ти прожив ціле життя, – а останні три місяці й були цілим моїм життям, – намагаючись уникати будь-яких контактів! Це наче діткнутися обірваного дроту, на якому танцюють іскри, й раптом усвідомити, що це приємно.